Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського
університету. Під впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням
та вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об
историческом значении русской народной поэзии». По закінченні університету деякий
час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях
Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської
гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського
університету.
У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським
заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні
програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту
Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До
братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських
народів.
Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного
ув'язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці
його вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному
комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському управлінні,
редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей», близько
зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомарова
амністовано.
З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. —
екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького
університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися
земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував
тісні зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським;
співробітничав у журналах «Современник», «Вестник Европы» (один із його
засновників), «Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина»,
«Киевская старина» та ін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі «Колокол».
Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його
національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті
і зосереджується на науковій роботі.
Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за
його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной
России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Показуючи близькість історичної
долі і культурного життя українського та російського народів у ст. «Две русские
народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні риси національного
характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860),
«Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские
народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое
устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в
жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88). Праці з історії
України присвячені здебільшого періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский,
украинский гетман XVI века» (1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной
Руси к России» (1857), «Черты народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь
в конце XVII века» (1867), «Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові
дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом
Югослов'янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства
«Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу.
В історію української літератури Костомаров увійшов як
письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка»
(1840), історичні п'єси.
Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і
розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні
вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат
з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на
історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового
характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа»,
«Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»),
особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним
щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка»,
«Зорі» та ін.).
Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з
тиранією, поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти
слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій
спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам
киммерийским», «Співець Митуса» та ін.).
Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив
гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»),
п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність
регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для
громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні
засоби.
Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і
«Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні
драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из
1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами.
Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840,
переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку»
(1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843),
повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів
Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з
українського життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в
Петербурзі збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая
Костомарова)».
М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського
рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з
трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина»)
народної поезії.
Костомаров — один з перших українських літературних
критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної
поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як
продовження фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческом значении
русской народной поэзии», 1843; рецензія на «Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З
діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у
літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»
(1843) є по суті першою професійною критичною працею в українському
літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української
літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в
літературі — на прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзор
сочинений, писанных на малороссийском языке»; рецензія на російський переклад
«Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах», 1861;
«Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском слове”»,
1861; «Малороссийская литература», 1871, та ін.).
Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р. У рецензії на «Кобзар»
(1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия славян. Сборник
лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских
писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні «Кобзаря»
(т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб.
У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты
„Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по поводу
статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли
южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863, та
ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських
шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на самобутній
розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і pp.
та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується
до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він
«можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський,
— стараючися пропхнути її через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і
політичні писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII).
Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.
150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням
ЮНЕСКО широко відзначено у всьому світі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий